Монастирок — прадавня місцина
Монастинок – прадавня місцина.
Бережанщина приховує безліч незвіданих таємниць, які беруть початок із сивої давнини. Одна з них – урочище Монастирок у селі Лісники Бережанської громади. Досить вдалим є географічне розташування самої місцини, яка знаходиться на віддалі двох кілометрів від села в західній його частині. З північної, південної та західної сторони урочища – пагорби, вкриті густим лісом.
Історію становлення та розвитку Монастирка як духовного місця, початки якого сягають в дохристиянські часи, потрібно розглядати спільно із розвитком Василіанського чину XVII-XX ст., адже ця обитель належала саме до цього чернечого ордену.
Зародження лісницького Монастирка припадає на єпископство Київського Митрополита Йосифа Велямина Рутського (1574-1637), який разом із св. Йосафатом Кунцевичем (1580-1623) на початку XVII століття провів ґрунтовну реформу тогочасного монашого життя, впроваджуючи централізацію монастирів.
Варто згадати, що наприкінці ХVІ ст. усе чернецтво було у великому занепаді, без органічної єдності, а монастирі – автономні, самостійні, виснажені турецьким ярмом.
ХVІІ ст. ознаменувалося затяжною боротьбою та самопоборюванням між уніатами і православними. Були непорозуміння і в Бережанському краї – вистачало як прихильників, так і противників возз’єднання.
У серпні 1628 року відбувся Київський Собор, у якому взяли участь найвищі духовні чини Київської метрополії та ігумени монастирів Поділля, Волині, Галичини, Полісся, Білорусії й Литви. Під окремими документами, що були прийняті на Соборі, є підпис лісницького ігумена Іоасафа, як учасника Собору.
На Унівському Соборі у 1711 р. був присутній лісницький ігумен Гедеон, адже в перших роках ХVІІІ ст. бережанське духовенство і монастир Преображення Господнього у с. Лісники повністю входили в Унію.
Ревізія монастиря 1724 року показала, що він не мав жодних фундаційних документів. Ігуменом був тоді Йосиф Перебігайло, котрий отримав благословення на ігуменство від єпископа Варлаама Шептицького. В монастирі мешкало 4 ченці.
У 1739 р. внаслідок об'єднання монастирів у Західній Україні, які приступили до Унії й мали давній східний спосіб життя, утворилася Василіанська Конгрегація Покрови Матері Божої, яка нараховувала 129 монастирів та 700 ченців. У зв’язку із цим постало питання про ліквідацію маленьких монастирів, до яких належав й Лісницький.
На Дубеській нараді, яка відбулася 19 жовтня 1745 року за участю представників Василіанських чернечих осередків, було вирішено поділити Святопокровські монастирі на самовистачальні та такі, що в злуці з іншими спроможні утримувати братію у кількості 8 ченців. Монастирці, що нараховували по 1-3 ченців, а таких налічувалось кілька десятків, були зліквідовані, в тому числі – у 1746 році, як окрему обитель, і лісниківський Монастирець, який перетворено на місійну станицю та приєднано до Краснопущанського монастиря.
Але духовне життя у ньому не зупиняється. Відповідно до каталогу Святопокровської провінції в 1754 році у Краснопущанському монастирі та приєднаній до нього Василіанській місійній станиці у с. Лісниках, окрім ігумена Інокентія Дідуцького, було 7 монахів. Таке поєднання двох чернечих осередків врятувало їх від остаточної ліквідації.
Щороку на свято Преображення Господнього (Спаса) у лісницькому Монастирку відбувалися багатолюдні відпусти, на які сходилися сотні прочан із навколишніх сіл.
Важкий тягар впав на плечі Василіанському чину під час третього розподілу Польщі (1795 рік), коли Галицькі землі опинилися під Австрією. Проти монастирська діяльність Імператора Иосифа II передбачала залишити василіанам спочатку 10, а згодом 6 монастирів. Від ліквідації (касати) врятувалося 15 монастирів, серед них – монастирі в Краснопущі та Лісниках.
Жалюгідний стан Монастирка наприкінці 19 ст. описано у журналі лапшинського священика Лева Джулинського “Посланнік”. За відновлення Монастирка у вісімдесятих роках 19 ст. брався бережанський парохО. Кордуба. Та все ж Монастирок уже перед Першою світовою війною був досить занедбаним, бо на південно-західному боці церкви виднілися лише рештки слідів ліпленої хатини, у якій проживали ченці.
У двадцятих роках на прохання бережанського декана О. Бачинського, лісниківський майстер Стах Пилипів почав відбудовувати у Монастирку церквицю, а допомагали йому у цьому Ілля Макарій та Ілля Грабський. Майстри постійно натрапляли на спротив поляків, які були проти відновлення церквиці, та все ж робили свою справу, попри перепони. Велика чотирьохсотлітня церква перебувала в аварійному та занедбаному стані. Тому майстри були змушені повністю її розібрати і на цьому місці зводити нову, але меншу церквицю.
На Спаса, 19 серпня 1922 року, відбувся велелюдний відпуст, на який зібралося близько тридцяти тисяч людей. Ще за два дні до відпусту до цього святого місця з’їжджався люд, їхали на оздоровлення каліки, свій дрібний крам везли жиди, які попід ліс розставляли столики із льодами, цукерками, смачними напоями, пиріжками та забавками. Люди в барвистих народних строях покрили довколишні горби і долини. Перед народом виступив д-р Володимир Бачинський. Селяни із захопленням слухали про українську історію та літературу. Священики правили Службу Божу із підвищення (казальниці), яке було розташоване з правого боку біля старої яблуньки. Люди набирали із цілющого джерела воду, яка була помічною при недугах очей. Лікувався цією водою проф. Петро Гриньовський зі Львова. З каменю-скелі із розп’яттям люди зривали мох, яким лікували зуби та шкірні захворювання. Останній відпуст у Монастирку відбувся у 1941 році. До людей звернувся О. Бачинський, промовивши: "Моліться люди, червоний кат наступає!"
Не вдалося провести відпуст у Монастирку й у 1942 році – через проливні дощі. На жаль, більше відпустів у Монастирку не відбувалося. Війна, кров, постійна боротьба за життя, зайди-вороги не давали змоги проводити відпусти. Люди потайки збиралися на це місце та молилися до Всевишнього.
Під час одного із таких потаємних молитовних зібрань стався випадок явлення Божого чуда, свідками якого були жителі села Іванна Іванів та Марія Логуш.
У роки радянського тоталітарного режиму за Монастирком постійно велося спостереження з боку тодішньої влади. Лісничани потайки впорядковували це святе місце. У 1980 році церквицю вдалося впорядкувати, склепіння було пофарбовано в синій колір із жовтими зірочками, побілено стіни, пофарбовано підлогу. Але восени 1980 р. церквицю хтось підступно підпалив. Донині ніхто не знає, за чиєю вказівкою і ким це було зроблено. Але, беручи до уваги часті приїзди для перевірок церквиці колишніх партійних керівників міста та району, можна здогадатися, на чиїй совісті це жорстоке нелюдське діяння.
Першими пожежу побачили люди, котрі жили поблизу Монастирка. Полум’я здіймалося високо у небо посеред соснового лісу. Звістка по селі розійшлася досить швидко. Люди із сльозами бігли в Монастирок, щоб допомогти гасити, але було пізно. Поки з Бережан приїхала пожежна машина, церквиця згоріла.
Дехто брав із собою грань та попіл зі спаленої святині. Для кожного лісничанина церквиця була тою останньою ниточкою, що єднала славне минуле й лихе сьогодення.
Заради хоча б часткового відновлення урочища Монастирок та повернення йому колишнього первісного релігійно-історичного вигляду з ініціативи деяких небайдужих людей та за підтримки громади села Лісники було проведено низку відновлюваних робіт.
Зокрема, 5 серпня 2003 року розпочато роботи з відновлення розп’яття Ісуса Христа на камені-скелі. Після двох тижнів наполегливої роботи вдалося відновити розп’яття, а 19 серпня 2003 року під час відпусту у Монастирку воно було освячено. У тому часі впорядковано джерело та дорогу до розп’яття.
Члени церковного братства, жителі села активно долучалися до роботи, забезпечували харчуванням усіх, хто приходив працювати на святому місці. Впродовж березня-квітня 2008 року впорядковано прилеглу територію навколо каплички, вивезено сміття, обрізано дерева та кущі, очищено ставки.
Почалася відбудова каплички: за кошти громади та благодійників капличку виправлено, побілено всередині та ззовні, прилеглу до неї територію огороджено дерев’яним парканом та встановлено браму. Оновлено місце витоку джерела, де встановлено фігуру Матері Божої.
Нехай слава Монастирка, як давнього відпустового місця, оживе і принесе в наші душі добро, злагоду та любов.